Інформаційна година

«Крути: подвиг і трагедія»

29 січня 1918 р.

Хоч виє знов зима поривом лютим,

Та ми дорогу знаєм до мети.

Герої Крут!.. 0, нам їх не забути,

Дзвенить їх клич — невтомно, далі йти!

Серед героїчних сторінок нашого недавнього минулого вибивається на перше місце одне коротке слово — «Крути!». Одне коротке, але яке велике слово! Воно світить на сторінках нашої найновішої історії кри­вавою зорею й відкриває новий розділ, записаний кривавими буквами найбільших героїчних подвигів! Гляньмо ближче на ті події, перенесі­мося думкою і духом у той час, у ті святі для нас місця і на той шлях, що завів українських юнаків під Крути.

Народження Української Народної Республіки як самостійної дер­жави відбулося 20 листопада 1917 року проголошенням ІІІ Універсалу на розширеному засіданні Малої Ради, яке завершилося співом гімну «Ще не вмерла Україна». Президентом вільної держави став Михайло Грушевський. Безперечно, утворення самостійної Української держави викликало величезний спротив з боку російського більшовицького уря­ду на чолі з Ульяновим-Леніним. Пустивши в хід провокації, демагогіч­ні обіцянки, більшовики в грудні 1917 року утворили в Харкові так зва­ний Український радянський уряд, що складався з росіян та зросійщених українців. Розпочалася жорстока боротьба за повалення Централь­ної Ради і ліквідацію незалежної Української держави.

На той час української армії, яка б могла протистояти російській більшовицькій армії, фактично не було. Проти більшовиків стали най­кращі, віддані Україні полки, які навіть не встигли повністю укомплек­туватися: Січові стрільці Євгена Коновальця, Слобідський Кіш Симона Петлюри. Але їх було замало, щоб протистояти більшовицькій агресії.

Грізні звістки донеслися до Києва. Не було тоді в Києві свідомого юнака, який би не рвався на фронт, захищати свій край. Організацій­ний комітет молоді оголосив у пресі відозву до студентської юні.

Загін молодих захисників Центральної Ради формувався на суто добровільних засадах. На зборах Другої Української ім. Кирило-Мефодіївського братства гімназії, що відбулися 15 січня 1918 року, короткий виступ студента університету святого Володимира Миколи Лизогуба, який стояв перед гімназистами у військовій формі, своєю патріотичністю, запалом зачарував гімназистів: «Вступати до студентського куреня закликаю лише тих, хто вірить в Україну, готовий за неї вмерти. По кількох днях вирушимо на фронт. Ось і все».

Запрошений на збори директор гімназії звернувся до вихованців з такими словами: «Ви — наша надія, надія української нації. Ми спро­моглися організувати, врешті й у Києві свої, українські гімназії, ми важ­ко долаємо російськомовну надкультуру і в Києві, і в усій Україні. Ви не повинні йти на смерть заради України. Заради неї треба жити і тво­рити в ній, сіяти далі поміж інших знання і любов до нашої землі». І да­лі: «Діти мої, побережіть хоча б тих, хто менший за вас!»

На це гімназисти відповіли: «Сьогодні час стріляти у ворогів Украї­ни, а не промови говорити. І треба йти всім як один на фронт».

Січень 1918 року. На Київ просувалися більшовицькі орди сумно­звісного царського полковника Муравйова. Київські студенти і гімна­зисти, прагнучи захистити молоду Україну, що лише ставала на ноги, організували курінь Січових стрільців. Це була молодь, яка не мала в душі сумнів і вагань. Багато хто втік із дому, щоб уникнути тяжкого

прощання з батьками. Більшість з них ніколи перед тим не тримали рушниці в руках.

Однієї ночі до Києва повернулись із поля бою юнаки. Уже більше мі­сяця боролися вони з ворогом біля Бахмача. Ніхто не надавав їм ніякої допомоги. Залишивши жменьку друзів боронити позиції, хлопці добра­лися до столиці і заявили, що без допомоги не повернуться. Але війська не було. Була тільки перша сотня студентського куреня.

27 січня курінь Січових стрільців, що складався із студентів Україн­ського народного університету, студентів Університету святого Воло­димира та учнів старших класів Кирило-Мефодіївської гімназії, одер­жав наказ вирушити в похід. Молодіжний загін пройшов лише семи­денну підготовку. І ось тих 250 юнаків під командою сотника Омельченка вночі 28-го виїхали з Києва через Ніжин на фронт під станцію Бах­мач, яку обороняли гайдамаки Слобідського Коша.

Їхали у стареньких одностроях із заржавілими кресами. І це в той час, коли військові склади були забиті зброєю. Пізніше їх захопили більшовики. Герої їхали не допустити московської орди на Україну, до рідного Києва. А через два дні вони лежали побиті московськими багне­тами. Очевидець розповідає: «Багато доводилось бачити військових по­тягів, але, здається, ні в одному з них не співалося стільки пісень, не можна було почути стільки дотепів і жартів. Думок про небезпеку не було, як не чулось розмов про можливість поразки».

Що там, що вперше з рушницею йти,

Що там, що тому п'ятнадцять,

— Так хороше вам на ворога йти,

Співом гучним захлинаться.

О 4 годині ранку 28 січня потяг зупинився на станції Крути, що за 120 кілометрів від Києва (на Чернігівщині). Далі їхати не було куди, бо наступна станція Ліски, як і Бахмач, були вже в руках більшовиків. Ра­зом із гайдамаками та іншими вояками оборонців нараховувалося щось близько 600 і проти них ішла вдесятеро більша більшовицька лавина, переважно з моряків Балтійського флоту, та Червона гвардія, до якої входили царські гвардійці, міські пролетарі і звільнені більшовиками з тюрем кримінальні злочинці.

28 січня пройшло у безперервній підготовці до бою із знавіснілим во­рогом: копали окопи, міняли стежі... І ось той самий вівторок, 29 січня. Дев'ята година ранку. У глибокому снігу, на 15-градусному морозі, у своїх благеньких шкільних шинелях, залягли юнаки в лаву, маючи по три набої на душу. Досвідчені бійці Червоної Армії, що пройшли школу війни, з до­помогою кількох бронепотягів розпочали бій з юнаками. П'ять годин без­перестанку, під градом куль та вибухів гранат, студентський курінь стри­мував «червоні лави», проте ніхто не думав кидати позиції, відступати.

До льоту розгорнуло крила

Три сотки молодих спартан,

Бо воля блиском їх сліпила,

І не страшна ворожа сила!

І не злякались смерті й ран!

Нема дорожчого від честі,

Страшнішого чужих кайдан.

Втрачаючи надію на перемогу, комендант дає наказ: «Відступати!» Але студенти зрозуміли його як «Наступати!» й пішли в атаку з багнета­ми, бо не мали вже більше набоїв, і до вечора майже всі загинули в ру­копашному бою.

Тоді поклали свої голови на крутянських полях, за станцією і на са­мій станції майже 300 стрільців. Історія знає багато жертв, але такої сто­рінки вона ще не розгортала перед людськими очима.